Світові ціни на нафту падають другий рік поспіль, на ринку фіксується перевиробництво «чорного золота». Однак Україна, маючи шість нафтопереробних заводів, як і раніше на 85% залежить від імпорту нафтопродуктів. Частину покриває приватівський Кременчуцький НПЗ ( «Укртатнафта») і державний Шебелинський газопереробний завод.
Правда, наприкінці 2015 року звучали заяви про бажання запустити деякі заводи. Наприклад, компанія WOG шукає інвестора для Херсонського НПЗ, а ДП «Укртранснафтопродукт» (ДП УТНП) в грудні 2015 року повідомив, що вже готує Одеський НПЗ до запуску на повну потужність — 2,8 млн тонн на рік. Контроль над останнім ДП УТНП отримало в результаті дивних судових рішень, які викликають багато питань. В результаті, вже в січні 2016 року завод потрапив у нову низку судових позовів від кредиторів і про запуск більше не говорять.
Чому при низьких цінах на нафту українська нафтопереробка стоїть? З таким питанням Forbes звернувся до директора консалтингової компанії «А-95» Сергія Куюна.
Є така галузева істина: на високих цінах на нафту заробляють нафтовидобувачі, на низьких — нафтопереробники. Приклад тому — литовський НПЗ в м. Мажейкяї: у 2015 році його власник, польський концерн «Орлен», чи не вперше з моменту покупки в 2007 році отримав прибуток. Причому сам концерн, який володіє сумарно сімома НПЗ, щоквартально радував своїх акціонерів звітами про рекордні фінпоказниках.
Вартість нафтопродуктів визначає реальний попит, який поки що відносно стабільний. Разом з ним стабільна і ціна. А нафта — товар біржовий, який сильно зазнає спекулятивних факторів, тому ціна на неї просто рухнула. І зараз ми бачимо, як закривається цілий ряд проектів — «з нафти», в тій чи іншій формі, виходять багато гравців, ще більш погіршуючи ситуацію на ринку.
Однак це свято маржі для світової нафтопереробки жодним чином не впливає на нафтопереробну галузь України в силу того, що вона давно виключена з глобальної ринкової системи. Всі попередні роки вона була розмінною монетою різних бізнес-груп, і сьогодні буквально доживає свої останні дні.
Нещодавно стало відомо, що «Роснефть» готова продати швейцарському трейдеру Glusco Energy мережу своїх заправок в Україні. Я вважаю, що це кінець надій щодо Лисичанського НПЗ. Ні з політичних, ні з економічних причин завод на лінії фронту більше ніколи запущений не буде.
В Україні є шість НПЗ і один великий газопереробний завод держкомпанії «Укргазвидобування». П'ять НПЗ сьогодні стоять і не мають шансів на реанімацію. Надвірнянський, Дрогобицький і Херсонський заводи навряд чи варто навіть розглядати. Ці підприємства були зупинені ще в 2005-2007 роках, оскільки ні економічна ефективність, ні якість виробленого ними палива вже тоді не відповідали мінімальним вимогам часу. В даному випадку мова може йти тільки про будівництво на їх місці нових НПЗ, що малоймовірно. Досить сказати, що для цього необхідно мінімум $1 млрд інвестицій. Кожному.
Все це може бути застосовано і до Одеського НПЗ. Відмінність лише в тому, що він був зупинений порівняно недавно, на початку 2014 року, і в пресу останнім часом потрапляють новини про якісь перспективи його швидкого запуску. Однак при професійному аналізі перспектив і там немає. ОНПЗ завжди був самим низькоефективних серед українських заводів: вихід світлих нафтопродуктів нижче 50%. А всі сучасні НПЗ мають не менше 75% або в півтора рази ефективніше. Цей недолік колишній власник, російський «Лукойл», частково нівелював, відправляючи неліквіди, які випускалися, на поглиблену переробку на свої НПЗ в Болгарії і Румунії. Сьогодні ця схема не працює.
Крім того, для роботи заводу немає сировини. Поставки з Росії в нинішніх умовах виглядають, м'яко кажучи, малоймовірно, а поставки сировини морем невигідні через дороговизну. Здавалося б, вихід в модернізації, але і тут без перспектив. З одного боку, завод арештований владою України в рамках кримінальної справи, яка розслідується МВС. З іншого, завод знаходиться в заставі у російського банку ВТБ. Напевно, банк не проти його продати, але хто купить цей слабкий у всіх відносинах актив?
Ходять чутки, що завод можуть націоналізувати. Але у держави сьогодні немає грошей навіть на найнеобхідніше, яка вже тут переробка. І щоб поставити крапку в «одеській» темі, зазначу, що заводи потужністю 2,5 млн т в сучасній нафтопереробній промисловості взагалі не розглядаються — вони не мають шансів вижити в конкуренції з більш потужними внутрішніми і зовнішніми конкурентами.
Одним з таких «потужних» заводів свого часу вважався лисичанський ЛИНИК. Його проектна потужність була 24 млн т — це був один з найбільших НПЗ в Європі. Однак 16 млн т потужностей завод втратив ще до моменту приватизації в кінці 1990-х, коли його придбали росіяни з ТНК. Але вкладати інвестиції ніхто не хотів, а держава і не наполягала. В результаті, завод зупинився навесні 2012 року через неефективність.
Реанімувати НПЗ в 2014 році обіцяла «Роснефть», що поглинула ТНК. Взагалі-то, тоді на завод було аж два претенденти — Сергій Курченко і Дмитро Фірташ. Але «Роснефть» вирішила працювати сама, і швидко пошкодувала про це. Влітку 2014 року завод захопили ополченці ЛНР, пізніше в резервуарний парк потрапило пару снарядів, які прилетіли невідомо звідки.
Нещодавно стало відомо, що «Роснефть» готова продати швейцарському трейдеру Glusco Energy мережу своїх заправок в Україні. Я вважаю, що це кінець надій щодо Лисичанського НПЗ. Ні з політичних, ні з економічних причин завод на лінії фронту більше ніколи запущений не буде. Тим часом, основною проблемою «Роснефть» при продажі українського бізнесу було небажання потенційних покупців включити в угоду НПЗ, перспектив у якого вже немає.
В руках у «Привата» — остання ниточка надії на збереження в Україні власної нафтопереробки в особі Кременчуцького НПЗ. Однак сьогодні навіть у самої Групи немає впевненості в своєму майбутньому, всі бізнеси вони готові згорнути в будь-який момент.
Теоретично, всі надії на відродження української нафтопереробки могли б бути пов'язані з Кременчуцьким НПЗ «Укртатнафта». Розташований в самому центрі країни цей завод, навіть втративши 40% своєї проектної потужності, до сих пір здатний самостійно забезпечити країну нафтопродуктами. Однак це тільки теорія. У 2007 році завод був захоплений групою «Приват». Пізніше про свою частку в підприємстві заявив і Олександр Ярославський. Володіючи спочатку 1% акцій, перераховані партнери швидко «віджали» у російської «Татнефти» 56% акцій «Укртатнафти». Ще 43% знаходиться у власності НАК «Нафтогаз України».
На жаль, за всі ці роки ніхто так і не почув про інвестиційні успіхи акціонерів. Тим часом, тільки капвкладення, все той же мільярд доларів, можуть врятувати завод від швидкої зупинки. Це потрібно для збільшення ефективності при переробці «морської» нафти, без якої нарощування виробництва в Кременчуці неможливе. Сьогодні «Приват» фактично тримає його на мінімальному завантаженні за рахунок української нафти, видобуток якої щорічно знижується на 5%. Висока маржа НПЗ останнім часом дозволила відновити імпорт сировини через Одесу, але радикально це ситуацію із завантаженням не виправить.
Життя колись найбільшого НПЗ України підтримується, так як він грає найважливішу роль в постачанні роздрібної мережі «Привату», а також допомагає «крутити схеми» з нафтою і нафтопродуктами навколо підконтрольної «Укрнафти». Але запас міцності НПЗ добігає кінця, роблячи все більш актуальними питання модернізації «Укртатнафти».
І в руках у «Привата» — остання ниточка надії на збереження в Україні власної нафтопереробки в особі Кременчуцького НПЗ. Однак сьогодні навіть у самої Групи немає впевненості в своєму майбутньому, всі бізнеси вони готові згорнути в будь-який момент. А значить, ні про які інвестиції не може йти мови.