Вище керівництво країни висунуло та почало втілювати ідею будівництва нового нафтопереробного заводу. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко впевнена, що таким чином може бути зруйнована монополія російських компаній, які володіють вітчизняними НПЗ і контролюють оптові та роздрібні ринки нафтопродуктів. У багатьох (якщо не в більшості) експертів і аналітиків це викликало здивування.
По-перше, одразу ж виникає запитання: хто постачатиме нафту на це підприємство. Оскільки будівництво нового НПЗ, хоч як крути, — це захід, спрямований конкретно проти росіян, то вельми сумнівно, що туди піде російська нафта. Єдине альтернативне на цей час джерело нафти — Казахстан. У 2004 році він поставив в Україну менше 1 млн. тонн сировини (близько 4% від усього імпорту нафти), а цього року надав ще менше. А НПЗ, як стверджують урядові чиновники, буде розрахований на переробку щонайменше 10 млн. тонн. По-друге, завантаження наявних потужностей українських НПЗ становить усього третину від їхньої проектної потужності, тобто зараз в Україні можна переробляти ще близько 30 млн. тонн і без будівництва нового заводу. Викликає багато запитань і економічна доцільність нового об’єкта. Чи не закінчаться урядові плани з будівництва нового НПЗ тим самим, що й намір здешевити м’ясо на внутрішньому ринку?
У цій ситуації резонно виникає запитання, чи можна взагалі економічними методами стабілізувати вітчизняний нафторинок? Останні події, пов’язані з конфліктом у газовій сфері між «Нафтогазом» і «Газпромом» (читай — Україною та РФ) показують, що цю ситуацію треба розглядати радше в політичній площині. Можливо, головна проблема саме в тому, чим свого часу керувалася Україна, продаючи стратегічні нафтові об’єкти?

IНТЕРВЕНЦIЯ КАПIТАЛУ
В Україні працюють шість нафтопереробних заводів, які повністю забезпечують внутрішній ринок. Їхня проектна потужність сягає 55 млн. тонн, чого вистачить для двократного насичення внутрішнього ринку. Чотири найбільші НПЗ належать російським компаніям. Левова частка сировини, що поставляється на українські НПЗ (близько 87%), має російське походження (марки Urals).
Із російського боку ситуація є результатом продуманої стратегії з відновлення колишньої імперії. З українського, — свідчить більше про нездатність влади відстоювати національні інтереси. Наприкінці 1990-х потужні російські ФПГ «ТНК», «Лукойл», «Роснефть», НК «Альянс», «Татнефть» й інші, маючи могутнє лобі в держорганах РФ почали експансію на територію колишнього СРСР. Керівництву РФ залишалося лише спрямувати їхні амбіції. У результаті в країнах, вплив на які має для РФ життєво важливе значення, вся нафтова промисловість перейшла до російських компаній. Так сталося і з Україною. Втративши політичний контроль над нашою країною, РФ вирішила встановити контроль економічний.
Першим, як і слід було очікувати, втратили найбільший і найперспективніший об’єкт галузі — Кременчуцький НПЗ. На його базі указами президентів України і Татарстану в 1994 році було створене ЗАТ «Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта». Хоча створювали його на паритетних основах, Україна, по суті, втратила вплив на його діяльність. Сьогодні Фонду держмайна належать 43,054% акцій, а Татарстан контролює майже 56%. До 2001 року, попри те, що проект- на потужність підприємства — 18,6 млн. тонн нафти на рік, завод переробляв у 5—10 разів менше, оскільки «Татнефть» вимагала повного контролю над НПЗ. Україна не реагувала, тому інколи росіяни взагалі припиняли поставки сировини. Тільки в 2001 році, коли Татарстан пролобіював зміну керівництва, НПЗ різко збільшив обсяги поставок. Стало зрозуміло, що Україна вже пов’язана зі своїм стратегічним партнером нафтовими ланцюгами.
У 1997 році інша російська структура ТОВ «Альфа-нафта», створена в 1995 році як структурний підрозділ російської «Альфа Групп», за підтримки російських офіційних осіб спробувала закріпитися на двох західноукраїнських НПЗ — Дрогобицькому й Надвірнянському. І хоча спроба виявилася невдалою, ця подія ознаменувала собою новий етап. Стало зрозуміло, що «русифікація» вітчизняної нафтової промисловості має цілеспрямований характер.
У 1999 році, напередодні президентських виборів, на території незалежної України з’явилася НК «Лукойл». У березні на приватизаційному конкурсі фірма «Лук Синтез Ойл», засновниками якої виступали компанії «Лукойл» і «Синтез Ойл», купила 51,9% акцій ВАТ «Одеський НПЗ» за $6,9 млн. Пізніше «Лукойл» викупив свою частку в корпорації «Синтез» і довів власний пакет акцій до 99%. Багато хто говорили і говорять, що цей крок найбільшої російської нафтової компанії має досить дивний вигляд. Річ у тому, що на той час у держвласності України знаходилися набагато привабливіші нафтові активи, ніж Одеський НПЗ, і «Лукойл» з урахуванням лояльності до нього державної влади РФ міг би дозволити собі замахнутися і на «ЛиНОС».
У перші роки складалося враження, що Одеський НПЗ росіянам узагалі не потрібен, а бізнес тут вони навіть не планували розвивати. У 1999 році мережа «Лукойла» нараховувала чотири АЗС, що належали безпосередньо компанії, і сім АЗС, залучених на умовах «франчайзингу». Результати роботи Одеського НПЗ у 1999 — 2000 році також були невтішні: підприємство мало $9 млн. збитків. Завод узагалі не переробляв сировини, а займався реекспортом російської нафти, проводячи її попереднє зневоднення та знесолювання (первинні технологічні процеси). Навіть через два роки ситуація кардинально не змінилася. Компанія, яка прийшла на ринок набагато раніше за своїх конкурентів, до середини квітня 2001 року не відкрила в столиці України жодної заправки.
Ще один флагман російського нафтобізнесу — «ТНК» — з’явився в Україні в липні 2000 року і став власником контрольного пакета акцій (67,41%) ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» (ЛиНОС»). Чи варто нагадувати, хто саме візував цю угоду? Колишній прем’єр-міністр Віктор Ющенко вже тоді потурбувався про свій імідж в очах північного сусіда. І не випадково Віктор Андрійович у розпал нинішньої весняної кризи на ринку нафтопродуктів навіть словом не обмовився про монополії росіян на нафторинку України. Адже сам усе-таки доклав до цього руки.
Але необхідно віддати належне команді топ-менеджерів «ТНК». Вони розробили стратегію виведення підприємства з кризи, стабілізували роботу заводу та збільшили в 11 разів обсяги переробки нафти, у 14 разів — виробництво бензину і у 8 разів — дизельного палива. Їхня мережа АЗС до минулого року розширилася до 1066 заправок, що становить близько 18% від усієї їх чисельності в Україні.

ПОСТПРИВАТИЗАЦІЙНИЙ СИНДРОМ
Але ейфорія минула швидко. По-перше, великі зовнішні вливання в розвиток українського нафтопереробного виробництва не зафіксовані: заводи переважно «за власні кошти» робили поточні ремонти, які необхідні щонайменше для продовження роботи НПЗ. Щоправда, суми, витрачені на ці цілі, власники НПЗ часто схильні називати інвестиціями. По-друге, було перекрите мало не єдине альтернативне джерело нафти — Казахстан. «Казахойл» прийшов на Україну ще до появи росіян. Як свій плацдарм він обрав Херсонський НПЗ, де й перероблялася казахська нафта. Казахська компанія взяла на себе зобов’язання із завантаження НПЗ нафтою в обсязі 3,6 млн. тонн на рік, а також із технічного переобладнання заводу. Бізнес «Казахойла» ішов досить успішно і навіть, на думку казахстанського аналітика Рустема Жангужіна, що мешкає в Україні, на той час треба було чекати масованої інтервенції казахського капіталу в Україну.
Але з приходом російських компаній в Україну в «Казахойла» почалися проблеми. У Казахстані «Казахойл» злилася з іншою держкомпанією — «КазТрансОйл», унаслідок чого з’явилася «КазМунайГаз». Її новий президент Ляззат Киїнов одразу ж заявив про намір продати акції Херсонського НПЗ. За його словами, обов’язкові поставки нафти на херсонський завод приносили «КазМунайГазу» багатомільйонні збитки. Довід вельми непереконливий, оскільки Казахстан на той час добував близько 55 млн. тонн нафти, а нафтопереробні потужності становили лише 19 млн. тонн. У цих умовах ті 3,6 млн. тонн сировини (згодом і цей об’єм був зменшений), які постачалися на територію України, були мало не найперспективнішим варіантом. Але водночас цей об’єм, плюс 3 млн. тонн вітчизняної сировини дозволяли утримувати ціни на паливно-мастильні матеріали й уникати цінових стрибків на українському ринку.
Казахська нафта довго перешкоджала встановленню монополії з боку російських компаній і тому стала зайвою. Усі добре знали, що новим власником стане російська НК «Альянс». Таке розміщення сил було вигідно як російським приватним компаніям, які тепер контролювали 90% усього нафтового сектора української економіки, так і РФ, яка отримала могутній важіль впливу на Україну.
Дивний збіг, але після відходу казахів в Україні почалися регулярні кризи на нафторинку, а вище керівництво країни почало дедалі частіше узгоджувати свої дії зі своїм стратегічним партнером. На цей час ціни на російську нафту дозволяють тримати Україну на поводу. Так станом на 9 грудня 2004 р. ціни на російську нафту Urals у деяких європейських регіонах становили: Білорусь (Мозир) — $23,15 за барель; Німеччина-Польща (Адамова Застава) — $28,88-28,93; Угорщина (Фенешпітке) — $29,38; Чехія-Словаччина (Будковце) — $29,38-29,43; Україна-південь (Красний Яр) — $29,38; Нідерланди (Роттердам) — $33,58; Італія (Аугуста) — $34,43; Україна-центр (Красний Яр) — $34,86. Цікаво, чому нафта для Чехії, що транспортується територією України, коштує дешевше, ніж у самій Україні? Відповідь очевидна: Україні просто нікуди подітися, альтернативи немає, тому вона купуватиме нафту за будь-яку ціну.

УСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО МОСКВИ
Українські мережі АЗС як кінцеві оператори ринку нафтопродуктів могли деякою мірою стримувати відпускні ціни на продукцію НПЗ. Вони мали право вибору постачальника, а тому між російськими НПЗ перманентно тривала конкуренція за можливість постачати їм свою продукцію на АЗС. Тому АЗС були просто розділені між основними російськими компаніями. Не маючи своїх ресурсів, найбільші оператори мереж самі пішли на діалог із власниками НПЗ та знайшли вигідну форму співпраці — джобберство. Слід відзначити, що така співпраця спершу задовольнила всі сторони. НПЗ отримали можливість визначати політику АЗС, а останні — стабільний ресурс палива та лояльні ціни. У 2000 році один із лідерів ринку торговий дім «ТНК-Україна» оголосив про розгорнення масштабної програми залучення джобберів. Слідом за першим її учасником — луганською Logrus group, — до неї приєдналися такі «зубри», як «Альфа-нафта» і «Авіас». Навіть АЗС компанії «Сентоза», що представляє бензиновий сегмент бізнесу дніпропетровської групи «Приват», на сьогодні також входять до джобберів «ТНК-Україна».
Зараз майже всі АЗС (а їх приблизно 6000) розподілені між власниками НПЗ. Існують лише кілька мереж, які все ще залишаються більш-менш незалежними. Але найбільша з них — «Галнафтогаз», що працює під брендом «ОККО» і має лише близько 100 АЗС. Певним чином вони дозволяють згладжувати різкі стрибки цін на паливно-мастильні вироби на Галичині та Волині, але вплинути на ситуацію в національному масштабі не можуть. Інші ж, втративши право вибирати постачальників реалізовуваної продукції, і — що найголовніше, — право проводити незалежну цінову політику, просто перетворилися на пункти збуту продукції російських компаній. Мережі АЗС завершили формування так званих вертикально-інтегрованих нафтових компаній (ВІНК). Тому можна говорити про чотири структури, які умовно називаються «ТНК», «Татнефть», «Лукойл», «Альянс». Вони, по суті, управляють нафтовою промисловістю України. І всі вони — креатура державної влади РФ, а тому можуть бути використані для впливу на Україну.
У червні Росія знову підвищила експортне мито на нафту. Цього разу з колишніх 102,6 доларів за тонну до 136. Треба нагадати, що експортне мито РФ переглядає раз на два місяці з урахуванням ринкових коливань, тому існує велика ймовірність, що з 1 серпня воно ще підвищиться. Пригадуємо, що за часів лояльного до Москви уряду Віктора Януковича експортне мито становило всього 30 доларів. За цей час ціна на нафту марки Urals виросла щонайбільше на 60%, а мито майже уп’ятеро. Усе це підштовхує до висновку, що нафтова галузь України (як, у принципі, і весь паливний сектор) виявилася ефективним важелем російського впливу на політику нового керівництва України. Тому вирішення проблеми цінових криз на паливо треба знаходити насамперед у політичній площині. Останнє слово за Президентом. Але останнім часом прогнозувати його дії досить складно. І все ж, з огляду на майбутні вибори, Ющенко, ймовірно, як і 2000 року, піде росіянам на поступки.